Милозвучність української мови

Педагогіка » Милозвучність української мови

Сторінка 3

Подовження приголосних в українській мові відбувається або на межі морфем (беззвучний, туманний, розрісся), або перед закінченням між двома голосними внаслідок повної прогресивної асиміляції звука й (життя, колосся, осінню, ніччю), або як результат інших фонетичних процесів (козаччина, бовваніти, останній). Ще може подовжуватися приголосний н зокрема в суфіксах прикметників із значенням великої міри якості та в старослов'янізмах (здоровенний, нескінченний, огненний).

Тому перенесення з інших мов в українську подвоєння букв на позначення приголосних не завжди закономірне й доцільне (це лише створює додаткові правописні труднощі). Зокрема, видається штучним подвоєння букв у власних географічних назвах, бо хіба не все одно, як написати: Гаванна (так писали колись) чи Гавана; Ліссабон (росіяни тут подвоюють букву с) чи Лісабон (ми не подвоюємо букви с); Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи Апеніни. До речі, американці назву своєї річки пишуть з трьома подвоєннями: Mississippi, ми ж тим часом робимо лише одне: Міссісіпі, а можна було б обійтися й без нього: Місісіпі. Без подвоєння букв ми пишемо неукраїнські за своїм походженням назви Одеса, Тиса, і це аж ніяк не перешкоджає ідентифікації цих топонімів. Подвоєння приголосних доцільне тільки в іншомовних власних назвах людей – таким чином ми уникаємо плутання з деякими близькими за звучанням, але не тотожними прізвищами та іменами різних народів.

Зайвою з фонетичного погляду є буква й, яка дублює звук й, позначуваний буквами є, ї, я, у словах типу фойє, Гавайї, Гойя, Фейєрбах, як і, наприклад, у словах буєр, рояль, фаянс, у яких за чинним правописом її вже не треба писати.

Фонетика мови перебуває в постійному, хоч і малопомітному русі. У давнину, на певному етапі розвитку української мови, сталося ототожнення звуків і та и (на письмі вони тоді позначалися відповідно буквами и та ы). Отже, прадавня форма родового відмінка однини іменника ІІІ відміни [радості] закономірно була перетворилася на [радости]. Ще Т. Шевченко писав (користуючись російською графікою): благодаты, сповиды, висты. Але з якихось причин (скоріш усього під впливом кінцевого м'якого приголосного) закінчення – и прижилося не в усіх іменниках цієї відміни, у частини з них залишилося закінчення -і, а далі сталося вирівнювання закінчень іменників ІІІ відміни, які всі були переорієнтовані на -і. У проекті найновішої редакції українського правопису (1999 рік) пропонується повернутися до попереднього стану: «У родовому відмінку однини іменники ІІІ відміни на – ть за другим приголосним кореня (основи), а також слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь мають закінчення – и: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси. Всі інші іменники мають закінчення -і: боязні, галузі, ночі, осі, печі, подорожі, тіні, сталі та ін.» Внаслідок такого повернення до давніх форм, по-перше, втрачається уніфікація закінчень іменників ІІІ відміни і, по-друге, виникають омонімічні форми, як-от: дерть – дерти, борть – борти, старість – старости, напасть – напасти, повість – повісти, масть – масти, хворість – хворости, злість – злости, зарість – зарости, парость – парости, круговерть – круговерти, повсть – повсти, брость – брости, кисть – кисти, користь – користи і под. Очевидно, зважаючи на це, та ще на те, що всякі правописні новації сприймаються суспільством неохоче, тим більше якщо вони, ці новації, не підкріплюються розмовною мовою і не випливають із сучасних мовних законів, варто було б не наполягати на прийнятті цієї зміни до чинного правопису.

Удосконалюючи правила правопису, слід передусім виходити з мовних закономірностей. Тільки правопис, побудований на чіткому врахуванні фонетичних законів мови, якнайкраще сприяє піднесенню загальної мовної культури мовців і усуває причини багатьох орфографічних помилок на письмі.

Основні правила української вимови (орфоепічні норми мови)

Краса і неповторна мелодика кожної мови – у її звуковому ладі. Літературна мова має свої норми вимови звуків – орфоепічні норми. Основний принцип українського правопису – фонетичний, тому переважно читаємо, як написано. Важче записувати з почутого. Треба добре знати правила вимови.

Українська мова повнозвучна – у ній немає коротких звуків.

Ця мова дзвінкозвучна – глухі у кінці слова чи складу не оглушуються, хіба що всередині слова можуть уподібнюватися до глухого: [казка], а не [каска], ['лід], а не [літ], але [к'іхт'і] – кігті, [йаґбй] – якби.

Українські голосні звуки вимовляються чітко, і лише ненаголошені е або и можуть вимовлятися як [ие] або [еи]: [киешен'а], [сеило] та ненаголошений о перед складом з наголошеним у та наголошеним і вимовляється як [оу]: [коужух], [гоулубка], [тоуб'і], [соуб'і].

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8

Цікаве про педагогіку і навчання:

Основні групи навичок письма
Письмо – комплексний вид навчальної діяльності. Воно складається з цілої низки структурних компонентів, багатьох правил і умінь, оволодіння якими – складний, тривалий і нелегкий процес не тільки для ...

Методика розвитку понять
Причини неміцного засвоєння учнями навчального матеріалу полягають у тім, що їхні знання залишаються на стадії сприйняття і уявлення. Поняття, утворені на одному уроці або в одній темі, надалі не роз ...

Сімейне виховання

Сімейне виховання

Загальновідомо, що становлення повноцінної особистості дитини залежить насамперед від системи стосунків у сім’ї.
Музичне виховання

Музичне виховання

Найскладнішою проблемою сучасної загальноосвітньої школи є забезпечення художньо-творчого розвитку учнів.

Головні теми

Copyright © 2019 - All Rights Reserved - www.educationua.net