Особливості державної політики в Україні та український національно-культурний рух в кінці XIX — першій чверті XX ст

Педагогіка » Просвітительська діяльність С. Русової та науково-педагогічні проблеми її творчої спадщини » Особливості державної політики в Україні та український національно-культурний рух в кінці XIX — першій чверті XX ст

Сторінка 1

Питання культури та освіти не можна розглядати окремо від політичних, економічних та загальнокультурних подій і процесів, що відбувалися в Російській імперії. Тому вкрай важливим є окреслення тодішньої офіційної політики російського уряду стосовно українського народу та його національних потреб, оскільки ця політика завдавала надзвичайно великої шкоди національно-освітньому розвитку України. Процес уярмлення був розпочатий ще Петром І, який намагався цілковито ліквідувати автономію України. Проводила політику централізму і російська імператриця Катерина ІІ.

У другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії, просвітительська думка розвивалася в умовах посилення соціального, політичного та національного гноблення й одночасної активізації національно-визвольного руху, оскільки Україна внаслідок імперіалістичної політики російського самодержавства опинилася майже на рівні відсталих феодальних країн Сходу.

Українські патріоти (Б. Грінченко, М. Драгоманов, С. Русова та ін.) активно взялися за працю над культурним розвоєм та національним усвідомленням громадянства. Незважаючи на те, що українцям під Росією було заборонено створювати мережу інституцій, яка необхідна суспільству для нормального функціонування, у 1859р. у Києві відкрилась перша недільна школа, а в 1859-1860рр. їх уже працювало 68 у містах і деяких селах України.

Основна мета недільних шкіл — "дати українському народові освіту в найбільш приступній та зрозумілій для нього самого формі, народною українською мовою". Аналізуючи роботу цих шкіл і педагогічну діяльність М. Драгоманова, С. Глушко зазначав, що шкільну справу він ставив не тільки на національний грунт, а й на педагогічний. М. Драгоманов вважав, що треба починати з відомого, щоб іти до невідомого.

У 1863 р. (валуєвським циркуляром) та знову в 1876 р. (емським указом) уряд заборонив вживати українську мову в виданні книжок та преси: заборонено театральні вистави українською мовою; повністю виключено українську мову зі шкіл. Д. Дорошенко так охарактеризував антиукраїнські акції царського уряду: "Почалася планова компанія проти українського культурного руху, проти шкіл і проти літератури… В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові й у провінціях проведені чисельні арешти серед української інтелігенції… Нарешті в 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народного читання, мотивуючи тим, що "не було, нема й бути не може ніякої української мови…". Ще ганебнішої шкоди було завдано українському національно-освітньому рухові емським указом, який за словами С. Єфремова "засуджував на смерть письменство одного з найбільших слов’янських народів у Росії". Сама назва Україна була змінена на "Малоросію".

Погроми українства мали одну мету — зберегти політично-державну єдність імперії, якнайтісніше злучити український народ з російським на основі однієї культури — російської, а також щоб задушити просвітні змагання вищої інтелігентської верстви.

Внаслідок заборони навчання українською мовою учителі змушені були користуватися російськими підручниками, що не могло не відбитися на сприйнятті українськими дітьми матеріалу, що вивчався. У шкільній читанці все було для дітей чуже: "і люди чужі, і хати чужі, і квіти, і ліси, і звірі, і птахи" (Б. Грінченко).

Історія людства, мабуть, не знає подібних прикладів такого неймовірного національного гніту, що його зазнавала Україна.

Саме тому кінець XIX століття І.Я. Франко схарактеризував як "добу важкого упадку нашої національної ідеї". "Нове десятиліття, — наголошував він, — почалося дуже сумними знаками. На Україні українське слово, прибите урядовим обухом, завмирало зовсім. Коли про людський сором і попускає цензура дещо по-українськи, так то хіба крайні нісенітниці". Проте не так легко було закувати думку двадцятимільйонного народу. Жили і розвивались, не зважаючи на утиски, його мова, література, освіта, культура.

Виважений і послідовно демократичний підхід до просвітительських проблем демонстрували громади (у Києві, Харкові, Полтаві). Вони ставили перед собою завдання поширення грамотності, займались виданням популярної літератури, прагнули впливати на діяльність недільних шкіл, збирати матеріали з українського фольклору і етнографії. Громадівці боролися за національну українську ідею на демократичному ґрунті, вірили у досягнення національного самовизначення, пишалися надбанням духовної культури українців.

Страницы: 1 2 3

Цікаве про педагогіку і навчання:

Значення та необхідність проведення інструктажу перед заняттями фізичного виховання
Найвищі цінності суспільства – це людина, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Проте, з кожним роком зростає кількість факторів, які негативно впливають на безпеку життєді ...

Загальний висновок про проведену виховну роботу
Виховний потенціал процесу навчання забезпечується змістом, формами, технологіями навчання та характером спілкування між його учасниками. Індивідуалізація освітньо-виховного процесу вимагає формуванн ...

Сімейне виховання

Сімейне виховання

Загальновідомо, що становлення повноцінної особистості дитини залежить насамперед від системи стосунків у сім’ї.
Музичне виховання

Музичне виховання

Найскладнішою проблемою сучасної загальноосвітньої школи є забезпечення художньо-творчого розвитку учнів.

Головні теми

Copyright © 2019 - All Rights Reserved - www.educationua.net